Мої дорогі!
Наша сьогоднішня зустріч по людськи сповнює нас смутком, який спричинює прощання з близькою особою. Так переживає цю мить родина. Так само переживаємо її і ми – друзі святої пам’яті Йосифа. І маємо на те право, бо й Ісус заплакав над гробом свого друга Лазаря, і люди говорили тоді про велику дружбу та пошану яку Він до нього мав. Отож дозвольмо собі і ми заплакати над втратою близької людини та друга. Зупинімося задумані над проминанням життя і залишеним пустим місцем вдома, в церкві і нашому щоденні.
Однак те пусте місце залишене померлим Йосифом не є порожнявою і пусткою. Коли мені доводиться говорити про нього в минулому часі, тоді я заповнюю простір його життя трьома думками.
Перша з них це слова із Нового Завіту: „Ніхто з нас не живе для себе і не вмирає для себе”. Такими словами ми спокійно можемо підсумувати життя Йосифа. Ми чудово знаємо, що він так розумів своє християнство. Воно не було лише для нього, але через людей для Бога. Тому він заклав сім’ю фундаментом якої була любов, яку Апостол Павло описав як терпеливу, лагідну, не заздрісну, яка радіє справедливістю, тішиться правдою, триває понад усім. До такого дому він запросив Йозефіну, а вона відповіла на те запрошення і супроводжувала його у житті аж до смерті. В домі сповненому вірою виховалося троє дітей, котрі сьогодні оточують вдячною пам’яттю свого батька і підтримують матір. Тут ви з’єднані любов’ю котра сягає поза поріг смерті, сягає вічності. Як у цьому місці не пригадати слова префації: „Наше життя змінюється але не завершується”. Тому прошу щоб ви не дивилися на ту смерть як на кінець але як на зміну присутності чоловіка та батька, якого щоправда немає серед живих але серед покликаних до вічності.
Думаючи далі про те, що він не жив лише для себе, погляньмо на розуміння віри та її вчення, які не навчили його егоїстичного сприйнятті світу але відкритого щоб помічати людей у потребі. В Рік Надзвичайного Ювілею Божого Милосердя, просімо Бога щоб Він поглянув на те велике діло, виражене в словах: „Все що ви вчинили одному з тих моїх братів найменших, Мені учинили” і за цим словом явився милосердною любов’ю для померлого Йосифа.
Друга думка яка прийшла мені коли я довідався про відхід Йосифа до Господа, були слова: „Non omnis moriar” (Не весь вмираю). І дійсно так є. І хоч вмирає людське тіло, після нього залишається діло життя. Хтось скаже, що ділом життя був маєток і фортуна. Можна і в такий спосіб оцінити людину і для багатьох сучасників це буде найбільш конкретним життєвим доробком. Однак у цьому випадку справа виглядає трохи по іншому. Те „non omnis moriar” залишається знаком на багатьох континентах, де розвиваються благодійні справи, можливість діяльності яких залишається справою Йосифа та його родини. У багатьох церквах бідних місійних країн з вдячністю та смутком моляться люди про дар вічного життя для свого добродія, котрий вже завершив земну мандрівку, дістався до цілі і віримо, що отримав вінок слави. Молиться також спільнота Церкви в Україні, моляться сестри бенедиктинки з Житомира, і колись чинитимуть невпинно у новому монастирі у Львові.
Саме ті діла є тим, що не вмирає але триває як свідчення великої любові до Бога, яка реалізується на дорозі любові до ближнього.
І залишається ще третя думка, взята з надгробка Марії Конопніької, великої польської письменниці, яка похована у Львові на Личаківському цвинтарі. Це слова з одного із її віршів: „О дай нам Боже такі могили, котрі сліз не хочуть, ні скарг, ні жалості, але дають людям міць ласки, джерело сили на день майбутній”.
Уповаю і переконаний, що таким знаком для нас залишиться могила померлого Йосифа. Ніхто з нас не засоромиться вчинками його життя. А на дорозі віри можемо припускати, що й він сам не стоїть тепер перед Богом з порожніми руками але несе доробок свого життя зосереджений в одному слові „Caritas”.
Улюблені Брати і Сестри!
Похороні урочистості є малими реколекціями, які нам проголошує той з ким ми прощаємося. Сьогодні реколекції для нас має померлий Йосиф. Він чинить це поведінкою свого життя, довершеного у земному вимірі, яке триває у вимірі обітниці Ісуса: „В домі мого отця багато помешкань”.
І хоча жаль та смуток сповняє родину та коло друзів, думаю все ж, що ми можемо гордитися тим, що ми були свідками християнства явленого в такий спосіб, котре не лише у слові але і у вчинкові визнало Христа. Сьогодні слід це зазначити і показати, особливо перед світом, який багато говорить про Бога, але мало чинить для Нього.
В дусі віри не говоримо: „Прощавай” але просимо: „Чекай на нас”. Колись і ми підемо дорогою, якою ти вже пройшов і нехай жи там зустрінемося перемінюючи смуток на радість, розпач на щастя і надію у дійсність вічного життя. Амінь.