Сьогодні Католицька Церква у Літургії зокрема згадує св. Зигмунта Щенсного Фелінського. Він народився 1 листопада 1822 р. в м. Воютинь біля Луцька на Волині. Був сином землевласника Герарда та Єви з Вендорффів, жінки великого розуму та серця, письменниці, авторки “Мемуарів з життя”.
З євангелічної атмосфери родинного дому виніс міцні основи віри та моральності. Від батьків він навчився любові до Бога, самопожертвування для Батьківщини, пошани для людини. Завдяки цим цінностям він не піддався пригніченості, коли його батько помер, мати за патріотичну діяльність була заслана до Сибіру, царський уряд конфіскував сімейне майно, а шестеро його братів і сестер зосталися без даху над головою.
У віці 17 років Зигмунт подався у світ з вірою в серці у поміч Божого провидіння. Його єдиним багатством були “серце непорочне, релігія і братерська любов до ближніх”, а також віра, про яку говорив так: “Моя точка зору – це віра, я би хотів, щоб усе, що мені подобається, що мене зачаровує й захоплює, мало в ній свій початок” (1843). Маючи здібність до точних наук, він здобув математичну освіту в Москві, а гуманітарну – в Сорбоні та в Колеж де Франс. Про його патріотизм свідчить участь у повстанні у Великій Польщі (1848), а про величину духа – дружба з націоанльним поетом-пророком Ю. Словацьким. В Парижі, вслуховуючись у голос Христа, він вирішив, що буде священиком.
Священик в Петербурзі. В 1851 р. Зигмунт Щенсни Фелінський повернувся на батьківщину та вступив до духовної семінарії в м. Житомир, а подальшу формацію пройшов у духовній Академії в Петербурзі, де був висвячений на священика (1855). Натхнений духом милосердя, він заснував притулок для сиріт та вбогих, а також чернече згромадження під назвою Родина Марії (1857). Одночасно виконував обов’язки духовного отця семінаристів і професора Академії. Прославився як проповідник і сповідник. Його вважали “апостолом, повним смирення, науки і культури”, “опікуном вбогих і сиріт”, “великою людиною”, “найкращими священиком у Росії”.
Добрий Пастир. 6 січня 1862 р. благословенний Піо IX призначив Фелінського Варшавським архієпископом. Він виконував свої архієпископські обов`язки над Віслою лише 16 місяців, але у надзвичайно важких умовах, під час патріотичних маніфестацій та вибуху повстання. Але навіть за цей короткий період встиг розвинути плідну діяльність, метою якої було оживлення релігійного життя архієпископства.
Цей чоловік, «людина Провидіння», заснував у Столиці Центр відродження; організував місії і говіння в церквах, лікарнях, в’язницях; закликав священиків до ревної роботи, турботи про свідомість народу. Велике значення надавав звіщанню Божого слова, навчанню основ релігії, розвитку освіти. Поширював культ Найсвятіших Тайн та Богоматері, для її вшанування він розповсюдив в архієпископстві травневе богослужіння; підтримував францисканський рух. Турбуючись про релігійне виховання дітей і молоді він заснував в столиці сирітський притулок і школу, віддаючи їх під покровительство Родини Марії.
У Варшаві архієпископ Фелінський став ніби «Ангелом миру», закликаючи народ до розсудливості та плідної роботи заради блага країни. Керуючись досвідом і реально оцінюючи ситуацію, він намагався заспокоювати тривожні настрої та стримати народ перед пролиттям крові. Після вибуху січневого повстання (1863), цей добрий пастир встав на захист пригноблених та розділив їхню недолю. Зі зміною політики Росії щодо королівства архієпископ став для неї невигідним. Фелінського викликали до Петербургу, і вже 14 червня 1863 р. вивезли з Варшави під військовим ескортом як в’язня та ворога держави. Тільки тоді Варшава повністю зрозуміла, ким був її пастир, який за короткий час зробив стільки доброго; було визнано, що разом з його владою пройшов крізь архієпископство «подих Святого духа».
Вигнанець. Архієпископ Фелінський, який був засуджений до вигнання в глибинку Росії, провів в Ярославлі над Волгою 20 років, живучи у святості, відданий молитві, апостольству та ділам милосердя. Свою долю він поклав у руки Святого Отця, опираючись одночасно впертим спробам уряду відмовився від арієпископства. Незважаючи на поліцейські обмеження, він піклувався про сибірських засланців, несучи для них духовну радість і матеріальну допомогу. Наш святий зайнявся заснуванням церкви в Ярославлі. Пам`ять про «святого польського єпископа», який «закріпив польський та католицький дух у трьох поколіннях» жила над Волгою ше довгі десятиліття. Через 20 років, у результаті домовленості між Урядом Росії і Ватиканом, він був звільнений (1883), але до Варшави не не вдалося повернутися, адже змушений був піти у вигнання вдруге.
Пастир сільського населення. Останні роки життя Фелінський провів як титулярний архієпископ Тарсу в селі Дзвінячка на Подолі (Львівська єпархія), жертвуючи собою в душпастирській, суспільній та освітній роботі серед сільського населення. В середовище цього села він вніс дух релігійного відродження, мирного співіснування поляків та українців, а також плідного співробітництва для євангелічного братерства. Тамтешнє населення вважало його батьком та опікуном, «святим» священиком, а його перебування в цьому селі - «благословінням божим».
Королівська спадщина. Архієпископ Фелінський помер 17 вересня 1895 р. у Кракові, з репутацією святого. Написали про нього - «розірвалося велике серце». Залишив після себе королівську спадщину - «одну сутану, бревіарій та багато любові серед людей».
Після урочистого похорону в Кракові, його тлінні останки протягом 25 років спочивали на цвинтарі в Дзвінячці, оточені пошаною та любов`ю поляків і українців. А коли Польща повернула незалежність, їх перевезли до Варшави (1920) і поховали в Катедрі Св. Йоана (1921).
Дорога до слави вівтарів. Пам’ять про нього, пошана до його особи, а також слава святого і чисельні оздоровлення, як от водою з джерельця, яке він відкрив в Дзвінячці, посприяли старанням про винесення його на вівтар святості. Кардинал Стефан Вишинський, Примас Польщі, розпочинаючи процедуру про його канонізацію, сказав: “Мабуть, ця тяжка дорога буде свідоцтвом святості архієпископа Фелінського. Вона є найбільш промовиста, більше, ніж знаки та чуда, як і найвеличнішою є могутність духа людини, що не піддалася, хоча мала би до цього право, ідучи такою винятковою дорогою”.
Духовий образ. Життя 3. Ш. Фелінського від молодих літ відзначалось прямуванням до святості. Христос був для нього «Шляхом, Правдою, Життям». Він хотів досягнути такого рівня об’єднання з Богом, щоб разом зі св. Павлом сказати: «Живу я, aле вже не я, в мені живе Христос».
Відзначався твердою вірою та безмежною довірою Провидінню, завжди ставив на першому місці любов до Бога і Церкви, самопожертву заради Батьківщини, пошану для людей. Характерною рисою його духовності була велика чесність, хоробрість і справедливість. Крім цього видатними були його самовідданість і милосердя, сповиті духом францисканського спокою, смирення і безпосередності, праці й убогості. Його називали «гордістю польського єпископату», «мучеником», «вірним сином Церкви».
Зі скарбниці його життя і в наш час можемо зачерпнути животворного духа та світла. Канонізація пастиря-вигнанця заохочує до роздуму над своїм власним життєвим шляхом, над родиною і її відродженням, над будуванням спільного дому Батьківщини, під покровительством Провидіння та Найсвятішої Матері.
Чернецтво Монахинь Францисканок Родини Марії з невеликої зернинки, яка була посіяна о.Фелінським в Петербурзі в 1857 p., розрослося у велику родину. В даний час воно налічує 1100 монахинь, що працюють в 145 чернечих домах у Бразилії, Італії. Білорусі, Україні, Російськцій Федерації та Казахстані. Згідно з харизмою в дусі засновника монахині несуть поміч родинам, займаються вихованням та навчанням дітей та молоді, оточують піклуванням хворих осіб та старців, виконують обов`язки у парафіях і церковних установ.
Молитва про випрошування ласки за посередництвом св. Зигмунта Щенсного
Боже, котрий Святого Зигмунда Щенсного, діяча великого смирення і безпосередності, незвичайними достоїнствами прикрасити зволив, зроби так, щоб ми за Його заступництвом отримали благодать ..., про яку покірно просимо. Через Христа, Господа нашого. Амінь.
Отче наш... Радуйся Маріє... Слава Отцю...
Джерело: Парафія св. Йоана з Дуклі